Живопис і колаж Сергія Святченка:
«Все рухається направо і наліво, якщо ти цього хочеш»
Сергій Святченко — художник і архітектор, який виїхав до Данії в 1990 році і вперше з моменту від'їзду відвідав Україну (м.Ужгород), восени 2017.
За ці 27 років Святченко встиг стати одним із найбільш затребуваних художників Данії, заснувати некомерційну галерею і отримати світову популярність як творець власного напряму в мистецтві колажу під назвою «less-collage» (від англ. "less" - менше). Свою творчість художник умовно поділяє на дві основні гілки - «праву» (живопис) і «ліву» (колаж). У двотисячних роках в датських і австрійських видавництвах вийшов ряд монографій, присвячених окремо живопису та колажам Святченка, а в 2012 в берлінському «Gestalten» було видано двотомник «Everything Goes Right And Left If You Want It. The Art of Sergei Sviatchenko» («Все рухається направо і наліво, якщо ти цього хочеш»), що поєднав обидві складові творчості художника.
Сергій Святченко народився 7 жовтня 1952 року в Харкові. У 1975 році закінчив архітектурний факультет Харківського інженерно-будівельного інституту (нині - Харківський національний університет будівництва та архітектури), після чого в 1986 році переїхав до Києва, де закінчив аспірантуру Київського інженерно-будівельного інституту (нині - Київський національний університет будівництва і архітектури). В кінці 80-х став одним із засновників Центру сучасного мистецтва «Soviart» у Києві та одним із ключових організаторів перших київських виставок сучасного мистецтва. Серед них знакові проекти "Київ-Таллінн" (1987) і «Київ-Каунас» (1988) в Політехнічному інституті, а також Перша спільна виставка радянських і американських художників (Київ, 1988), «21 погляд. Молоді сучасні українські художники» (1989) і «Українське малARTство (60-80г.г.) » (Київ / Оденсе, Данія / Мюнхен, Німеччина, 1990). «Спалах. Нове покоління українського мистецтва» (Київ, 1990).
Наталія Маценко: «Теорія радості і насолоди», основа «правого» крила вашої творчості, — це живописна серія, в яку входить і знаковий твір «За горами радість» (1989) з виставки «Українське малARTство (60-80 рр.)». Але певного маніфестарного обґрунтування, буквальної артикуляції у вигляді теорії вона не має, чи не так?
Сергій Святченко: «Теорія радості» створена на рівні підсвідомої прокламації. Вона швидше емоційно-фізична. На роботу «За горами радість» 1989 року мене надихнули живописні роботи художників-передвижників, найбільш тиражовані роботи того часу, які знали майже всі радянські люди. Складалося враження, що це мистецтво було єдиним і необхідним для споглядання всіх громадян Радянського Союзу. Вицвілі репродукції, вставлені в стандартні «золоті» рамки, оточували нас усюди – в школах, поліклініках, на заводах, фабриках і в партійних кабінетах. Я виріс в оточенні цих стереотипів.
Парадоксальним у цій ситуації було те, що оригінальний живопис цих художників не мав нічого спільного з вицвілими репродукціями. Справжній живопис був заснований на глибоких чуттєвих емоціях, бездоганній живописній якості та техніці, настрої та радості споглядання, незвичайному світлі та кольорі. Коли ми з татом в Харківському художньому музеї йшли дивитися роботу Рєпіна «Запорожці пишуть листа турецькому султану», він мені говорив: «Подивися, як написані обличчя, які характери». І я дійсно все це відчув. Візьміть «Граки прилетіли» або «Три богатирі». Це ж чудовий живопис, який ніякого стосунку до оточуючих його стереотипів не мав. Але потрібно було зрозуміти цю дистанцію, треба було бути моїм батьком, аби вкласти в мене це розуміння.
В юності я дуже захоплювався передвижниками і поставив собі завдання трансформувати чуттєві, емоційні спалахи, які я отримував від перегляду їхніх робіт, в абстрактний живопис. Перший мій живопис весь створений в цьому ключі. Звичайно, протягом довгого часу він трансформувався — додавалися тексти, символи, виникала інша палітра, але все одно все, що я зробив, — я взяв передвижників і трансформував їх у абстрактний живопис. Від стереотипу — до абстрактної експресії.
Н.М.: Цікаве ваше зауваження щодо стереотипу. Можливо, такий був історичний момент, внаслідок довгого існування в ідеологічних рамках, але інтерес до роботи зі стереотипом був характерний для українського мистецтва 80-90-х. При чому з абсолютно різних позицій. Наприклад, Тістол і Реунов, котрі паралельно боролися в своїй «Вольовий грані національного постеклектизму» за «красу стереотипу».
С.С.: Так, це цікавий момент. Це міг би бути окремий текст, присвячений стереотипу. Спілкуючись недавно, ми знайшли стільки спільного. Абсолютно різні люди, які розвивалися в абсолютно різних контекстах і мали геть різні пріоритети. І все одно ми десь дотичні.
Н.М.: Ваш поділ творчості на «праве» і «ліве» крило зроблено за аналогією з півкулями мозку — чуттєве і раціональне. Це була ваша свідома позиція — розділити ці іпостасі чи так склалося природним чином?
С.С.: Так природно вийшло, саме так лягло. «Теорія радості» є «правою» частиною моєї творчості. «Лівою» частиною моєї творчості є колажні серії; зокрема серія LESS, сформульована як теорія «естетичного здивування», де відбувається колекціонування особистих художніх пріоритетів, заснованих на підсвідомому, асоціативному та імпульсивному мисленні, що черпає натхнення в глибинах пам'яті, а конкретно в роботах Олександра Родченка і Густава Клуциса.
Вибір кольору, лаконічність і сила композицій, тенденція використовувати елементи в абсолютно різноманітному масштабі і залишати, зокрема, багато порожнього простору — ці характерні риси в їх роботах мали на мене безсумнівний вплив. З їхньою творчістю мене також познайомив тато, коли я був студентом архітектурного факультету. Він сам багато робив колажів і ця техніка завжди була присутня в нашому домі.
Less-колаж — це сувора мінімізація у виборі елементів для створення зображень. Твори з серії “Less”, над якою я працюю з середини 2000 року, складаються всього лише з двох-трьох елементів на яскравому тлі. Я свідомо строго обмежую кількість фрагментів, а чисті насичені фарби, що заповнюють простір тла для фрагментів колажності конструкції, не затьмарюють зображень, а навпаки, роблять їх візуально більш опуклими.
З'єднанням двох теорій, «радості та насолоди» і «естетичного подиву», постає лінія, а конкретно — горизонтальні і вертикальні зв'язки, принципи нашарувань і з'єднань, рухів вправо і вліво, звідки починається практично все в моєму світі, де сутнісна і кодова система, котра будується з самої основи і до верху, досі працює.
Н.М.: У якомусь сенсі можна сказати, що це «ліве» і «праве» — метафора певної «зовнішньої» складової вашої творчості і більш камерної, інтимної, ближчої до особистої історії, до дитячих спогадів, до чуттєвого сприйняття дійсності. Їх з'єднання — теж свого роду колаж.
С.С.: Справа в тому, що зовсім недавно, буквально пару днів тому, я виявив, що мої тато і мама в своєму листуванні вітали одне одного різними вирізками з фотографій і журналів. Я про це не знав. Коли мене питали, хто ваші натхненники, я завжди говорив, що це Родченко, Лисицький, Клуцис і так далі. Але виявляється, що це були і мої мама й тато, які робили колажики, вітаючи одне одного з якимись ювілеями. І в підсумку це переросло в цілий напрям моєї творчості.
У лютому 2018 у Лондоні відкривається велика групова виставка, з усіма зірками сучасного колажу, куди мене запросили. П'ять зіркових художників колажу, і я входжу в цю п'ятірку. А знаєте, чому? Мені ж уже чимало років. Я з колажем працюю з 83-го року. А таких людей не так багато знайдеш у світі, які постійно і так послідовно працювали б із цим медіумом. Зараз є багато молодих талановитих художників — 25-30 років, які займаються колажем, але вони ще молоді і тільки починають свій шлях.
Н.М.: Але зараз спрямування все ж більше до цифрових технологій, що дозволяє мінімізувати витрати фізичного ресурсу і дає більше можливостей.
С.С.: Так, а у мене все «хенд мейд». Рік Пойнор, коли писав про моїх колажі, зауважив, що у мене навіть є свій відріз («cut»). Що я ріжу папір певним чином. Я не якісно вирізаю — мене це не цікавить — я ріжу так, як мені подобається. І ось цей контур, який з'являється в системі відрізки, він цікавий своєю динамікою.
Н.М.: Мені здалося, що незважаючи на всю раціональність і лаконічність ваших колажів, у використаних формах багато тілесності. І ця чуттєвість, властива вашому живопису, проглядається і в колажі. Всі ці обриси, лінії відчуваються як щось живе.
С.С.: Я такий радий, що ви зараз сказали це слово, бо це є ключовим словом моєї творчості — «чуттєвість». Колись під час наших прогулянок у парку Горького (в Харкові - Н.М.) з моїм учителем, професором архітектури В. Антоновим, який, до речі, був великим другом А. Тарковського, він говорив зі мною про катарсис, який, наприклад, відбувається після того, як ти йдеш довго темним лісом, а потім раптом виходиш на повністю осяяну сонцем галявину. Ось це відчуття очищення і радості є головною складовою моєї творчості.
Або коли ти стоїш і дивишся приголомшливий захід сонця. У нас (в Данії - Н.М.) є місце, де під час заходу десятки людей просто стоять на березі, а попереду тільки одна лінія — води, і спостерігають як сонце повільно-повільно сідає, і ось залишається маленький шматочок , а потім раз — і не видно його. І знаєте, що всі роблять у цей момент? Вони плескають в долоні. Ось це те ж почуття. І я був вражений, коли побачив це.
Коли сонце сідає на воду – це ж природний процес, до чого тут оплески? Але вони аплодують, тому що це приголомшливий натуральний чуттєвий перформанс. До таких моментів я дуже дбайливо ставлюся.
А друге — колаж як життєвий статус всього мене. З'єднання, нашарування елементів нашого життя, відносин, всього чого завгодно. Горизонтальні і вертикальні зв'язки. Принципи колажу можна перекласти в абсолютно будь-які життєві іпостасі.
Ось ті принципи, з якими я працюю.
І ще колосальну роль для мене відіграє світло. Світло як елемент життя, елемент настрою. Не просто світло, а потік світла — потужний промінь природного світла, який падає і висвітлює, наповнює, очищає тебе — і ти вже інша людина.
Розмовляла Наталія Маценко
