Ро­ман Мінін "Ге­нера­тор До­нець­ко­го мет­ро­політе­ну"

 У До­нець­ку ніко­ли не бу­ло мет­ро. Технічно склад­но по­буду­вати мет­ро не по­рушив­ши ти­сячі штреків і ко­мунікацій­них пе­реходів шахт. До­нецьк як місто-му­раш­ник, місто зі склад­ною підзем­ною інфрас­трук­ту­рою. У місь­ко­му се­редо­вищі безліч штуч­них гір-те­риконів, відходів від ви­робітку вугілля. Це шкідли­во для нав­ко­лишнь­ого се­редо­вища. Але в порівнянні з підзем­ною пра­цею ніхто не звер­тав ува­ги на ці ве­личні прик­ра­си до­нець­ко­го пей­за­жу. Навіть пси­хологічно склад­но у­яви­ти собі мет­ро в До­нець­ку. Лінії мет­ро мог­ли б про­ходи­ти відра­зу до шахт і ба­гато шах­тарів опус­ка­лися би під зем­лю пря­мо біля сво­го бу­дин­ку на най­ближчій станції і вже мог­ли б не ви­ходи­ти на по­вер­хню по­ки не по­вер­нуть­ся на­зад. Осо­бис­то ме­не пригнічує та­кий стан ре­чей. Ав­то­бус, що зби­рає шах­тарів по мікро­рай­онах о 5 ран­ку, це був ри­ту­ал. По до­розі на шах­ту мож­на бу­ло ми­лува­тися ви­дом з вікна на те­рико­ни, то­полі, рідні п'яти­поверхівки, пог­ра­ти з дру­зями в кар­ти, зустріти світа­нок. Ри­ту­аль­ний ав­то­бус, так би мо­вити. Але пе­ред­чуття біди на­диха­ло ме­не на ство­рен­ня склад­ної мо­нумен­таль­ної ком­по­зиції на те­му при­хова­них мож­ли­вос­тей ок­ре­мого регіону, про до­роги, що ве­дуть у май­бутнє, в ми­нуле, про події-станції, на яких рух зу­пиняєть­ся і по­чинаєть­ся зно­ву.

66 станцій, 8 гілок, кіль­це­ва лінія і один міль­йон людсь­ких воль змінно­го стру­му на­шої мен­таль­ності ру­ха­ють історію по стра­тегічно важ­ли­вим зу­пин­кам, з яких і скла­лася ця кар­та. Ге­нера­тор мен­таль­ності ви­роб­ляє струм змін. Події стрімко зміню­ють соціум, но­вина за но­виною, від однієї точ­ки не­повер­нення до іншої, пе­ресу­ваємо­ся ми в прос­торі ча­су. Го­лов­ний смисл так і за­лишить­ся під зем­лею. Ко­жен па­сажир вий­де на своїй станції і зна­тиме про інші станції нічо­го, їх наз­ви як і раніше за­лиша­ють­ся «не пе­рей­ме­нова­ними» і ак­ту­аль­ни­ми. А пос­лання гля­дачеві від ав­то­ра за­лишить­ся не про­чита­ним.

За­раз 2017 рік. Що я відчу­ваю, див­ля­чись на цю ком­по­зицію? Я відчу­ваю гірко­ту втра­ти і од­но­час­но пов­ноцінність. Усвідом­люю, що зміг при­бор­ка­ти в собі руйнівну енергію ць­ого ге­нера­тора і ство­рюва­ти з її до­помо­гою сис­те­му асоціатив­них по­етич­них об­разів. Як ху­дож­ник, як ар­тист, я обіграв ре­альність то­го, що відбу­ваєть­ся. Ігро­вий мо­мент в цій кар­тині за­хоп­лює ме­не все біль­ше і біль­ше. Я відчу­ваю зах­ват свя­щен­ної серй­оз­ності цієї гри, який мож­на порівня­ти з тво­ром Мо­цар­та «Реквієм». Пра­вила цієї гри кри­ваві і містерія не вщу­хає. Як ска­зав Арісто­тель: “як­що хо­чеш бу­ти серй­оз­ним - грай”. Мож­ли­во, на ос­нові цієї кар­ти­ни мож­на зро­бити настіль­ну гру, але тіль­ки після то­го, як ми по­бачи­мо до чо­го приз­ве­дуть події і наскіль­ки по­туж­ною ви­яви­лася енергія людсь­ких воль.

«Ге­нера­тор До­нець­ко­го Мет­ро­політе­ну» - це ав­то­пор­трет, зроб­ле­ний в літургій­но­му са­моза­бутті. Ад­же, все, що ми ро­бимо є на­шим ав­то­пор­тре­том. Я люб­лю аналізу­вати си­ту­ацію збо­ку, фон­та­ну­ючи по­етич­ни­ми об­ра­зами. Для ме­не ця ком­по­зиція є мо­нумен­таль­ним ескізом, гідним ре­алізації у вічно­му ма­теріалі, в ка­мені, склі, ме­талі.