Ва­силь Дмит­рик. По­лум’я

Досліджу­ючи ме­тафізи­ку при­роди, ху­дож­ник роз­по­чав ек­спе­римен­таль­ний цикл, над яким пра­цює і до­нині. У серії Стихії Ва­силь Дмит­рик вдаєть­ся до ігро­вої, ча­сом навіть муль­типліка­ций­ної ес­те­тики, руй­ну­ючи кла­сичні у­яв­лення з на­турфіло­софії. Ці ідеї от­ри­мали не тіль­ки тілесність, а й відчут­ний пси­хологічний зміст: їхня ме­та — вик­ли­кати зди­вуван­ня, роз­ва­жити, звіль­ни­ти від емоцій­но­го на­ван­та­жен­ня. За до­помо­гою улюб­ле­ного прий­ому — кри­тич­но­го мис­лення та об’єкти­вації — ав­тор ство­рює ор­ганічні об­ра­зи із зас­тарілих або пе­рероб­ле­них ре­човин та ма­терій. Та­кий «стихій­ний поп-арт» обер­таєть­ся рушій­ною си­лою змін у ма­совій куль­турі, стає оп­ти­кою cучас­но­го мис­тец­тва крізь мо­дерні течії, нап­риклад че­рез сюр­ре­алізм, яко­му бу­ли при­таманні об’єкти з підруч­них ма­теріалів.

Ос­новною умо­вою для де­монс­трації «Стихій» є ви­раз­не ба­жан­ня ав­то­ра за­лиши­ти об’єкти у се­редо­вищі існу­ван­ня — тож усі чо­тири скуль­пту­ри по­винні то­таль­но про­ника­ти у публічний простір та ре­ор­ганізу­вати й­ого. Влас­не, скуль­пту­ра По­лум’я вже де­монс­тру­вала­ся у публічно­му прос­торі Оде­си та Києва — на вис­тавці Дру­га на­тура у Зе­лено­му те­атрі та в Abramovych Sculpture Park.

Ва­силь по­люб­ляє ма­теріали з історією — вже за­ряд­жені досвідом, вит­ри­валістю, за­гад­ковістю; са­ме такі еле­мен­ти скла­да­ють й­ого по­передній до­робок. Ство­рен­ня но­вих об’єктів, за сло­вами ав­то­ра, відбу­ваєть­ся чи не ірраціональ­но, ба навіть містич­но — на це не­аби­як впли­ває студія ху­дож­ни­ка, роз­та­шова­на у про­мис­ловій зоні, а са­ме на од­но­му з по­кину­тих май­дан­чиків Одесь­ко­го суд­но­ремон­тно­го за­воду. Це ти­ха, за­нед­ба­на місци­на, якою вже ке­ру­ють стихії, а не лю­ди. Відбу­ваєть­ся справжнє про­тис­то­ян­ня індустріаль­них, ма­сив­них спо­руд та ман­ли­вого буй­ства при­морсь­кої зе­лені — влас­не як і у твор­чості ав­то­ра. При­род­не освітлен­ня, зву­ки мо­ря— це теж пев­ним чи­ном досліджен­ня та підко­рен­ня стихії. Усе нав­ко­ло май­стерні на­гадує про каз­ку: за­гад­кові фор­ми хма­рин та гребінці хвиль на­дих­ну­ли ав­то­ра до ство­рен­ня но­вих пер­со­нажів у циклі — повітря і во­ди.

Пер­ша скуль­пту­ра з цик­лу — По­лум’я — особ­ли­во зна­чуща для ав­то­ра, оскіль­ки во­на пов’яза­на з «теп­ли­ми» в усіх сен­сах спо­гада­ми. Й­деть­ся не тіль­ки про близькі сер­цю сподіван­ня, а й про ру­кот­ворне вог­ни­ще у студії, яке зігріває Ва­силя зи­мови­ми ро­бочи­ми дня­ми. Та­ким чи­ном, ав­тор наділяє во­гонь очис­ною си­лою, дух стає доб­родієм, твор­цем світла і жа­ру— як у світовій міфо­логії. Цей об­раз над­зви­чай­но ак­тивний, і зав­данням ав­то­ра бу­ло про­демонс­тру­вати зас­тиглий про­цес горіння — як де­що не­пов­торне, не­перед­ба­чува­не.

На­разі Ва­силь про­дов­жує фан­та­зува­ти над об­ра­зом Повітря та Землі, праг­ну­чи осяг­ну­ти не ли­ше очи­ма нові влас­ти­вості прос­то­ру нав­ко­ло. І як­що су­ходіл має свій ма­теріаль­ний ви­яв, то ство­рен­ня об­ра­зу ат­мосфе­ри є за­ман­ли­вим вип­ро­буван­ням для фан­тазії ав­то­ра, що не­мов дог­ля­дач ма­яка на са­мотнь­ому ос­трові пос­тає провідни­ком лабірин­та­ми ко­лек­тивної людсь­кої підсвідо­мості.

Вікторія Куліко­ва