Василь Дмитрик

Досліджуючи метафізику природи, художник розпочав експериментальний цикл, над яким працює і донині. У серії Стихії Василь Дмитрик вдається до ігрової, часом навіть мультиплікацийної естетики, руйнуючи класичні уявлення з натурфілософії. Ці ідеї отримали не тільки тілесність, а й відчутний психологічний зміст: їхня мета — викликати здивування, розважити, звільнити від емоційного навантаження. За допомогою улюбленого прийому — критичного мислення та об’єктивації — автор створює органічні образи із застарілих або перероблених речовин та матерій. Такий «стихійний поп-арт» обертається рушійною силою змін у масовій культурі, стає оптикою cучасного мистецтва крізь модерні течії, наприклад через сюрреалізм, якому були притаманні об’єкти з підручних матеріалів.

Основною умовою для демонстрації «Стихій» є виразне бажання автора залишити об’єкти у середовищі існування — тож усі чотири скульптури повинні тотально проникати у публічний простір та реорганізувати його. Власне, скульптура Полум’я вже демонструвалася у публічному просторі Одеси та Києва — на виставці Друга натура у Зеленому театрі та в Abramovych Sculpture Park.

Василь полюбляє матеріали з історією — вже заряджені досвідом, витривалістю, загадковістю; саме такі елементи складають його попередній доробок. Створення нових об’єктів, за словами автора, відбувається чи не ірраціонально, ба навіть містично — на це неабияк впливає студія художника, розташована у промисловій зоні, а саме на одному з покинутих майданчиків Одеського судноремонтного заводу. Це тиха, занедбана місцина, якою вже керують стихії, а не люди. Відбувається справжнє протистояння індустріальних, масивних споруд та манливого буйства приморської зелені — власне як і у творчості автора. Природне освітлення, звуки моря— це теж певним чином дослідження та підкорення стихії. Усе навколо майстерні нагадує про казку: загадкові форми хмарин та гребінці хвиль надихнули автора до створення нових персонажів у циклі — повітря і води.

Перша скульптура з циклу — Полум’я — особливо значуща для автора, оскільки вона пов’язана з «теплими» в усіх сенсах спогадами. Йдеться не тільки про близькі серцю сподівання, а й про рукотворне вогнище у студії, яке зігріває Василя зимовими робочими днями. Таким чином, автор наділяє вогонь очисною силою, дух стає добродієм, творцем світла і жару— як у світовій міфології. Цей образ надзвичайно активний, і завданням автора було продемонструвати застиглий процес горіння — як дещо неповторне, непередбачуване.

Наразі Василь продовжує фантазувати над образом Повітря та Землі, прагнучи осягнути не лише очима нові властивості простору навколо. І якщо суходіл має свій матеріальний вияв, то створення образу атмосфери є заманливим випробуванням для фантазії автора, що немов доглядач маяка на самотньому острові постає провідником лабіринтами колективної людської підсвідомості.

Вікторія Кулікова