ПОРТРЕТ З ІНШОЮ ПЛОЩИНОЮ, Назар Білик

З-посеред виставкових залів Києва анфілада маленьких кімнат, розташованих на першому поверсі колишнього будинку Федора Терещенка, а нині Національного музею «Київська картинна галерея», особливо пасує до реалізації тонких, ретельно каліброваних експозиційних проєктів. Заданість маршруту дозволяє простежити розвиток авторського задуму, виокремити його ключові ланки, вибудувати драматургію сприйняття. В «Уявних відстанях», показаних на межі 2018–2019 років, Назару Білику вдалося досягти більшого: він не тільки цілковито підпорядкував простір цих залів, а й змінив його до невпізнання. У пам’яті залишилось враження ірреальності, метафізичності, незбагненності самого місця, натомість виразно проступають вихоплені з темряви силуети голів, ландшафти великих рельєфних площин, графічні фрагменти тощо — над усім панує автопортрет художника, присутність якого старанно маскується вкрай розмитими контурами. Створені з думкою про конкретний музейний простір, вони на час проведення виставки стали його невід’ємною складовою, виявивши ­найменші, непомітні деінде зв’язки та значення.

Пригадалось «Адамове древо», реалізоване 1995-го у тих самих залах Олександром Сухолітом, Андрієм Полоником та Олександром Рідним. Розвиваючи ідеї ієрархії простору, започатковані трьома роками раніше у майстерні ­Сухоліта, художники створили тотальну інсталяцію, у якій кожний елемент — скульптура, реквізит, світло — перебував у взаємодії з рештою об’єктів та цілим. Порівнюючи ­обидва проєкти, слід наголосити й на принциповій відмінності творчих інспірацій їх авторів: Сухоліт зі своїми однодумцями тяжіє до архаїки, Білик спирається на модерністичні традиції європейської пластики ХХ століття, зокрема на творчість Олександра Архипенка. Вплив революційних експериментів Архипенка з об’ємом особливо помітний у серії робіт, де відсутність самої форми компенсується «простором ­навколо». Перші дослідження контрформи Назар Білик здійснив ­2012-го, подолавши тяжіння почасти школи, почасти родини, тісно пов’язаної з майбутнім фахом художника. Згодом з’явились «Ємності», «Відбитки» і навіть спроби «стирання конфлікту» зовнішнього і внутрішнього в об’ємі, проте справжньої гармонії між ними він досяг лише в «Уявних відстанях».

Контррельєф «Портрету з іншою площиною», що увійшов до складу проєкту, нагадує Туринську плащаницю, негатив якої містить в собі позитивне зображення: роль останнього в роботі Назара Білика виконує водяне дзеркало, розташоване у його підніжжі. Годі розгледіти в симетрії впадин і пагорбів риси ще одного автопортрету — це радше проекція внутрішнього стану, «прорив несвідомого і його монументалізація» у вигляді фізичних параметрів самого художника. Білик наголошує, що ця «фігура слугує стимулом для вільних асоціацій, і глядач може побачити там довільні образи, такий собі тест, заснований на припущеннях та здогадах». Натхнення для створення проєкту художник знайшов у Каппадокії — місцевості з неповторним ландшафтом вулканічного походження на території сучасної Туреччини. Опинив­шись у гігантському нерукотворному рельєфі, він збагнув спорідненість власних пошуків й універсальних законів формотворення, властивих природі. Відкриття було настільки інтенсивним, що змусило його усамітнитись — свідками його роздумів були хіба що стіни печери, полише­ної давніми мешканцями, та зоряне небо над головою. Результатом цього виняткового досвіду стали «Уявні відстані» — на сьогодні найбільш переконливе і водночас особис­тісне художнє висловлювання Назара Білика.

Валерій Сахарук